Їхав чумак степом, зупинився він біля могили відпочити. Розпряг він своїх волів та й відпустив їх пастися. А сам тим часом піднявся на пагорб. Обернувся навколо - дихання у нього перехопило. Распростерся степ - не видно кінця й краю. Тільки хвилями відіграє висока, густа трава.
Скільки не намагався напружити зір, нікого не бачить в безлюдному степу. Від цього стало неспокійно на душі чумака. Відстав він від товаришів, а одному небезпечно залишатися. Тут і татари шастают, і розбійники промишляють. Але звідси, з височини буде видно, якщо з'явиться на обрії всадник. Заспокоївшись, приліг далекий мандрівник на високому кургані.
А на кам'яну бабу, яка стояла поруч, і уваги не звернув. Чимало їх у таврійських степах. Мандрівник почав вже дрімати, як раптом почув голос біля себе, зовсім поруч. Він здригнувся від несподіванки, і подумав, що якщо розбійників небагато, можна спробувати дати їм відсіч. Вдав, що спить, а сам тим часом потягнувся за гострою косою, що лежала поруч. Лежить, чекає, що буде далі. Навіть очі трохи відкрив, підглядає.
Різні дива, доводилося бачити чумаку по дорозі, але такого він ще не зустрічав. Дивиться, підходить до кам'яної баби, гість із сусідньої могили. Тільки цей кам'яний гість, не схожий на "бабу". Це був вояк, в повному оснащенні, з мечем-акінаком, в панцирі, з прив'язаним до поясу рогом. Весь він являв собою відвагу та хоробрість. З якими намірами він тут опинився? Тим часом, заворушилися довгі вуса воїна. Він заговорив зі своєю сусідкою:
- Хто ти така? Як тебе звати?
- Немає в мене ім'я...
- Ти що смієшься з мене? Відповідай, що в тебе запитують!
- Багато чого про мене говорять. Одні, приписують мене сарматам або гунам, інші монголам або скіфам. Деякі вважають, що залишили нас фіни або болгари. Інші - що встановили половці і печеніги. Суперечек навколо нас багато, а подбати про нас охочих немає ....
- Ти чого сльозу пустила. Ми народ кам'яний, повинні бути твердими і незворушними, сміливо рухатися вперед.
- Але, я ж жінка ..., - сробувала виправдатися господиня могили.
- Зараз ми з тобою рівні. Між кам'яними немає різниці.
З такої зовсім не ніжної розмови почалося знайомство. Жінка, мабуть, навіть кам'яна не забуває про те, що вона жінка. Тільки заворушилася, відразу почала чепуритися. Кам'яна баба була гарна. І одягнена нарядно. Її прикрашали сережки, буси та браслети. З боку у неї була сумочка для всяких дрібниць. Все це було звісно кам'яне.
Чимось вона привернула увагу воїна. Трималася вона незалежно, не побоялася навіть зробити зауваження: "Який ти неотесанний! Ніби в темному лісі виріс!". І як не намагався воїн з нею бути суворішим, а сам став дещо більш м'яким.
Господиня кургану повідала, що тут стоїть вона вже давно - вже й не пам'ятає з яких часів. Було в неї чимало сестер та родичів. А зараз вона не знає, що з ними. Чула, що десь в Сибірі, за Уральскімі горами, є дуже далека і багата родичка - золота баба.
Дуже гарна жінка! Ще не відомо, золота вона чи ні, а від шанувальників відбою немає. Йдуть за тридев'ять земель на побачення з нею. А вона й оком на себе подивитися не дозволяє. Веде себе як цариця. Особливо нахабні шукачі пригод, навіть дороги від неї назад не знайшли. І скромні ченці не змогли з нею зустрітися. Може комусь із сміливців все-таки пощастило. Адже недарма кажуть, що жінки люблять сміливих.
Розповідь справила враження на гостя. Він так на неї задивився, що навіть забув, навіщо прийшов.
- Розбіжались наші брати і сестри хто куди. І раніше ми не дуже любили зустрічатися - більше самотність нам до смаку. Насамоті є час на роздуми, і насолодитися красою степу можна. А люди нас на свій лад хочуть зібрати в приміщення, поставити в шеренги, як солдат. Ми ж звикли до простору. Не потрібно нас згоняти насильно на збори, як народ дикий. Ми охороняємо тишу. Вона необхідна похованим батькам. Та й живим вона не завадить.
Слухав страж свою нову знайому, як зачарований. Був він приємно здивований. Не тільки зовні вона йому сподобалася, але й своїми промовами. Серед жінок він давно не зустрічав таких. Самостійна, смілива у своїх переконаннях. Тим часом кам'яна баба продовжувала:
- Прячут нас люди в кам'яні мішки, під музейні дахи. Звозять в купу, як ніби від цього нам має бути веселіше. А від цього тільки тужити хочеться. Бачив чи хто-небудь, щоб ми посміхалися? Розучилися вже. Та й небезпечно це. Є люди, які не визнають посмішок. "Чого зуби скалишь? Над ким смієшся?" Беруть на свій рахунок і б'ють. Правда, б'ють і без цього. А так можливо, глянуть на смуток і пройдуть повз.
- Порожні надії, - не витримав воїн. - Захищати себе потрібно, а не співчуття шукати. Може зброю дати тобі? Я не можу залишитися з тобою.
Господиня кургану похитала головою.
- Я жінка що-небудь вигадаю. Як-то приходили сюди хлопці. І макогоном почали міряти свою силу на мені. Але коли вдарив один з них, кремінь отколовся і потрапив йому в чоло. Інші відразу розумніші стали.
Намовчалась вона на самоті і зараз не могла зупинитися. Розповідала, в яких місцях побувала. Возили її по степу, оголосили святою. Називали віщункою. Якщо хто-небудь ісцелявся від хвороби, приписували їй цілющу силу. Ставили її то верстовим стовпом, і в простій огорожі довелося стояти. В кінці кінців, опинилася вона в степу: помер тут один мандрівник, а її залишили могилу охороняти. Як не хотілося поворухнутися Чумаку, він стримував дихання і чекав, що буде далі. Воїн як ніби злякався своїх почуттів, отямився.
- Звідки твоє покоління рід веде?
Кам'яна баба довго мовчала, як ніби щось згадуючи. Мало, хто пам'ятає минуле. Сталося так, що пропало сонце. Несподівано потемніло все навколо. Тяжке горе звалилося на людей. У темряві вони жили в печерах. Не хотілося їм бути в вічній темряві, вони шукали вихід. По сусідству жило плем'я, темрява його влаштовувала. Були це розбійники і вбивці. Усі свої злодіяння виправдовували вони заповітом свого ідола. І вклонялися йому, як сонцю. Ніби і світло не потрібно їм. Їм світить і зігріває їх ідол. Але посвітліло небо, з'явилися крізь хмари промені, то, виглянуло сонце. Все живе потягнулося до тепла і світла. Настало відродження. Але незадоволеними залишилися ці злодії. І вийшли вони на пагорб і почали плювати в сонце. Може, хотіли цим погасити його. ... А світило навіть не розсердилося, плило собі спокійно по небу. Тільки гріти стало сильніше. Так ці потвори і засохли, а деякі закам'яніли ... "Так, що серед нас, як і серед людей, є такі у яких не тільки кам'яне серце, але й голова ..."
Прокинувся чумак. Дійсно кам'яна баба на місці, а біля неї немає війна. Почухав потилицю він, зітхнув і вирішив, що буде, про що на ярмарці розповісти.
Джерело: Супроненко П.П. "Легенди Козацького краю": - Запорiжжя; МП "Берегіння", 1995 рік. - 136 стор.; Ил.
Додати до закладок:
Унiверсальне IDN посилання на цей матерiал: http://www.xn--h1algimk7d.com/legends/stonewoman.html.
Умовою передрукування та ретрансляцii є посилання на першеджерело для телеканалiв, радiостанцiй, газет та журналiв, та гiпер-посилання та посилання на першеджерело для сайтiв та iнтернет-сторiнок.